• Головна
  • Як парость виноградної лози, плекайте мову!
15:13, 23 липня 2016 р.

Як парость виноградної лози, плекайте мову!

24 липня українська громадськість вшановує пам'ять свого славного сина - Максима Тадейовича Рильського   (19.03. 1895  —  24 .07. 1964)

Максим Рильський— український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець – народився  19 березня 1895 р. у сім'ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Тадея  Рильського і простої української селянки Меланії Чуприни.

Батько походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів             Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета.

 Його дитячі роки минули в с Романівка на Житомирщині) — у дружбі із селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.
      Протягом 1908—1915 pp. Максим навчався в Києві у приватній гімназії педагога В. П. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту.

Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Друкував поезії в журналах «Українська хата» і «Шлях».

У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя.

Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді.

Така поведінка поета не могла не викликати гострих нападок офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі.

Його товаришів-неокласиків Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Миколу Зерова було репресовано й знищено радянською владою.

 М. Рильський  вижив. Але  змушений був поступитися своїми переконаннями і поглядами, наступити на горло власній пісні.

Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві.

У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Сталінську премію. Крім «офіційної» поезії поет творив і глибоко патріотичну, яку декламував тільки з пам'яті окремим близьким і не довіряв паперу та забрав із собою в могилу.

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві на Байковому кладовищі.

На смерть М . Рильського відгукнувся видатний український поет, культуролог, літературний критик, "імператора залізних строф"  Євген Маланюк (1897-1968), який після поразки УНР назавжди покинув Україну.

Є. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х – початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок  став некролог  "Над могилою Рильського ", хоча й проголошено  його було  за тисячі кілометрів від Байкового цвинтаря.

Вже на початку  Маланюк виразно   дає оцінку значенню творчості й постаті померлого: "Один з найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р.–М.Рільке), але й один з найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури.  За останні ж десятиліття – це можна ствердити – виразно видатний національний діяч".  І далі: "Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару". Після цього він додає:  "Та й це не все. Не головне.  Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…"

Напрочуд   тонко   аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, в якому опинився Максим Рильський і як він виконував "свій твердий національний обов'язок" і "свою невблаганну долю": "Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…"

 Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного "імператора залізних строф", безперечно, треба було заслужити.   Рильський заслужив і своїми поетичними збірками, виданими у 1955-1964 роках, а ще більше – статями , публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських  і   називалися "Вечірніми бесідами".

Творчістю М. Рильського захоплювався   Василь Стус. У «Двох словах читачеві» він згадував, що післяармійський час  вважав часом поезії, творчої реалізації засвоєних ще в студентстві та в армії поетичних уроків М. Рильського, Е. Верхарна, М. Бажана…

Так, будучи заручником московського комуністичного режиму, М. Рильський писав вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений "сталінському канцлеру" Молотову), партію і Країну Рад . Але це було тим, що     Євген Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники. Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибориМихайла Чернігівського і Данила Галицького.

Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис. За що був негайно страчений.  

Данило ж пройшов усі церемонії, які робили "своїм", а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм.

Чий вибір був правильнішим, для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. То ж одні вірші   Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Але не курйози – та блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж "Вечірні бесіди", що заглядали в самісіньку душу народу.

 "Своїм" князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки – ярлики на право княжіння, які водночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку "грамоту" і  Максим Рильський.

Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис "дамоклів меч", що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше із знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з'їзді КПРС.

Максим Рильський будив і будить  в українців українське.   Через символічні образи троянд і винограду М. Рильськийглибоко й поетично розкриває радість повнокровного буття людини, мудро показує, в чому полягає сенс, глибина її щастя:
      Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
      І музику палку, що ніжно серце тисне.
      У щастя людського два рівних є крила;
      Троянди й виноград — красиве і корисне.

Дуже точно схарактеризував його постать Дмитро Павличко:

 «Була у нього посмішка дитяти –

Блакиті української тепло,

Любов’ю серце зроджене було,

Як пісня – чесне, як бджола – завзяте.»

У роки сталінського терору, одночасно з фізичним знищенням носіїв і захисників української мови, проводилось витіснення української мови з усіх галузей суспільно-громадського життя з метою в перспективі перейти до російської одномовності, впроваджувалась програма прискореної русифікації.

М. Рильський зажди непохитно  стояв на сторожі українського Слова. У багатьох своїх статтях і поетичних творах він закликав бути уважним до мови, цього "чудотворного знаряддя у нашій боротьбі за світле, щасливе життя".

Неперевершений знавець скарбів рідної мови, поет звертався до сучасників і наступних поколінь величальною піснею на честь української мови:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хан буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад
Квiтень, 1956 р.

Чудові слова! Говорімо українською, не біймося заглядати у словник – і наша мова дійсно буде гнучкою, багатою і барвистою!

Володимир Алтухов,

 ст.викладач кафедри мовної підготовки ДонНТУ (у Покровську),

 член Української спілки ветеранів Афганістану,

Національної спілки журналістів України

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Рыльский #Украина #Максим #родная_речь
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...