Светлана Гавриленко: «Московський зашморг України»

Сегодня, 27 марта, исполнилось 362 года со дня подписания Украино-московского договора 1654 года. Это стало поводом для написания председателем комитета по государственной идеологии, культуре и духовности Общественного совета Красноармейска Светланой Гавриленко авторского размышления «Московський зашморг України», которое сайт "06239.com.ua" представляет Вашему вниманию: 

 «У серпні 2016 року виповнюється 25 років української Незалежності, а у більшості людей і досі найфантастичніші уявлення про цей період історії України – підписання чи не підписання Українсько-московського договору 1654 року.

Після 6-ти років напруженої боротьби за свою волю, за звільнення від польського панування (1628-1654 рр.), Україна була знесилена. Богдан Хмельницький шукав союзника і зупинився на православній Московщині. Не одразу Москва пішла на зустріч гетьману, але все ж пішла, маючи на увазі далекоглядний приціл на «мать русских городов – Киев» і далі на Східну Європу.

Багато українських і російських істориків хвилювала тема Переяславської ради та Україно-московського договору. Чим далі від подій 1654 року, тим більше розходжень стосовно цього доленосного питання. Московщина-Росія тлумачила цю подію як «воз’єднання двох народів», а українські дослідники – як військово-політичний союз «вільного з вільним» проти Речі Посполитої.  Думки та аргументи обох сторін можна з легкістю знайти в Інтернеті.

Серед українських вчених мені дуже гріє душу дослідження історика й археолога Михайла Брайчевського («Приєднання чи возз’єднання»), в якому він розвінчує шахрайство російської трактовки   «возз’єднання» наступним чином: «возз’єднувати можна частини чогось цілого, єдиного, зокрема одного народу, а не різних народів».

Автор аргументує: «український і московітській народи є окремими етнічними частинами східного слов’янства, з яких сформувалися 2 різних народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах. То й «возз’єднувати Україну з Росією неможливо ». На таке явище, як теорія «російського старшого брата» вчений іронічно зауважує: «Україна не ґудзик на російському віцмундирі».

Мене більше хвилюють наслідки злочинної дії Москви щодо перетворення України в колонію, а вільний народ – в рабів. Як сам сумнозвісний договір, так і його наслідки для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Особливо треба нагадати спотвореність його під час панування імперсько-радянської системи, яка відгородила нас  «залізною стіною» від усього світу, а ми вірили тому, що вбивало наш мозок «честь и совесть эпохи - КПСС». Нам пропагували, що там, за стіною – «прогнивший капитализм, а здесь – цветущий социализм».

Нас, українців, зомбували, що ми тільки й мріяли (всі покоління) «о великом воссоединении с Россией»?! І ми в це вірили, але брехня не може жити вічно. Настали часи кінця 80-х минулого століття: падіння Берлінської стіни, розпад Союзу, лопнула мильна бульбашка – Варшавський договір. В Україну почали повертатися наші політв’язні з концтаборів та «психушок», почала проростати правда, ми прозрівали…

Божий Промисел повертав і мене, виховану на російській культурі, до української національної ідеї. Цьому прозрінню допомогла моя поїздка до Прибалтики: Рига, Талін, Вільнюс … Я була захоплена боротьбою цих маленьких націй за звільнення від московського поневолення. В душі моїй прокидалася українка.

Потім був Тернопіль, мій хрещений батько по любові до України, шановний Іван Бабчук – голова Тернопільського РУХу, боротьба таких як я у нашому місті за Незалежність України, вивчення рідної мови, цькування…. Особливо змінила мою долю зустріч у Києві з яскравою особистістю, академіком Петром Кононенком, засновником науково-дослідного інституту українознавства. 10 років моїх мандрів Украіною як лектора-методиста Центру «Українознавство». Я відчувала, що Україна прокидається від страшного летаргійного сну. Подорожі подарували мені зустрічі з багатьма цікавими яскравими особистостями. Комуністично-тоталітарна системи, при всій своїй силі, не змогла до кінця викорінити українську еліту, український дух…

Але повертаюся до теми, хоча все воно пов’язане. 1998 рік. Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького… Може й досі там стоїть штампований «шедевр» радянської епохи (не хочеться в це вірити!) – залізобетонна могутня росіянка на 2 голови вища за козака й московіта, яка завзято з’єднує їх руки. Господи! Скільки подібних пам’ятників єднання я бачила по Україні – гірко, гірко, гірко…

Більше ніж 350 років зомбування: «Украина пропадет без России!», «Украина – это Малороссия, а Донбасс – Новороссия!» …

Ось один із прикладів зомбування. У 1953 році імперсько-комуністичний режим провів злочинну акцію – видав «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією, схвалені ЦК КПРС». Правда була спотворена. Найменше висловлення всупереч тезам КПРС вбивча радянська цензура не допускала до друку. Автори  таких праць зазнавали репресій, вигнання з роботи було найменшою з них.

Проповідувалося, що Переяславська рада, яка передувала укладенню договору 1654 р., була «центральною, основною подією всієї української історії». Виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності, і мріяв тільки про те, щоб влізти у той московсько-імперський зашморг?!

Покоління українців народжувалися, зростали, жили й вмирали в умовах небувалої фальсифікації нашої історії.  Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість, народжувало комплекс національної неповноцінності, уявлення про неможливість самостійного існування й неспроможність створити свою незалежну державу.

Щемить серце, що навіть серед мого близького оточення процвітає боягузтво, надмірна обережність, навіть зрада. Де ви, проукраїнська інтелігенція міста? Чому така нерішучість, непомірна поміркованість? Ваша бездіяльність породжує ще одне покоління слухняних байдужих рабів духа. Невже ви цього не розумієте?!

Оце і є прикладом московської колоніальної політики, отого пресловутого договору. Це коїться з нами.

А що ж московіти?  Подивіться на сайт «06239.com.ua». Дарма, мислячі люди, не читають коментарі (за нечисленним винятком). Дивіться як нахабно поводять себе на нашому українському сайті московські тролі та їхні прихвосні. Як принижується все українське. Це теж наслідки того, клятого договору! В їх «москальський мозок» теж століттями вбивалося, що вони вищі за нас, що українець не має права мати свою державу, як вони радіють проявам нашої роз’єднаності. Навіть у середовищі істориків та краєзнавців міста безліч наслідків совкового зомбування: «Бандера, Петлюра, Коновалец, Шухевич – это герои Западной Украины, а у нас другие герои».

По-перше, земляки, Україна у нас єдина;

По-друге, ви працюєте на ворожу пропаганду – роз’єднуєте  країну.

То що ж ви викладаєте молоді?

«Схаменіться, бо лихо вам буде», - Тарас Шевченко.

До сих пір в головах таких горе-істориків та краєзнавців сидить «подвиг Шибанкова». Прокинтеся! Кантемирівська дивізія звільняла не українське місто, а «советский город». Нащадки російських кантемирівців зараз давлять нашу землю, наших хлопців. Ви мабуть забули «Иловайский котел»?! Чи майдужі до цих подій? Займаєтеся «лютиками-цветочками», або виступами на «Орбіті» зі «спадщиною»: «Здесь стояла мельница, а здесь – маслобойня». Сором!!!...   

2 дні тому на сайті «06239.com.ua» була інформація якоїсь Євгенії Романенко. Свою петицію зі 175-ю підписами вона подає міському голові Руслану Требушкіну з бажанням відкрити «Ночной Развлекательный Центр». Мало у місті злачних місць?! А де ж реакція «міської еліти»?

Спить совість і честь. Боягузливість і надмірна поміркованість міської інтелігенції вражає. Немає реакції навіть під «псевдо». А під боком, у 30-ти кілометрах українські хлопці спиняють наступ російських градів, танків, смерчів, щоб вони не прорвалися у наше місто. А ви спокійно дивитеся на «пир во время чумы».

Живемо в Україні, а за традиціями проводимо «русские масленицы» російською мовою, із жалюгідними потугами на якісь українські вкраплення. А «празднование  Святого Николая» -  на російський манер, російською мовою, із закордонними «міньйонами»?! Можна наводити безліч прикладів неповаги до України у нашому місті.

Соромно і гірко спостерігати, як у нашому місті українська мова звучить як екзотика, і не кажіть мені, керівництво освіти, що переважна кількість шкіл міста та педучилище україномовні. Це велика брехня. Одна назва! У переважній більшості шкіл немає національного українського духу! Над цією проблемою треба працювати.

Спостерігається одна і та ж тенденція: влада у місті, як і по всьому Донбасу, проводячи офіційні засідання, ігнорує державну мову – проводить сесії і дає інтерв’ю мовою поневолювача. В жодній країні немає такої неповаги до своєї держави. На наші зауваження можновладці відповідають: «Нам так удобней! Какая разница на каком языке говорить?!». Не хочуть вони знати ні державної мови, ні історії країни, в якій живуть, ні українських героїв та звичаїв. Панує байдужість до всього українського.

Земляки! Хіба наведені приклади не є доказом нищівних наслідків московської політики по відношенню до України? Повертаймо нашу гідність, нашу історичну пам'ять. Не будьмо манкуртами!

Громадська рада міста зверталася до Павла Жебрівського, щоб він доніс нашу думку до Президента Петра Порошенка – не робити на 2 роки місцевих виборів, а впровадити на Донбасі військово-цивільні адміністрації для розбудови громадянського суспільства, прищеплення українського патріотизму. А вже після позитиву робити вибори. Але, мабуть вищій владі Майдан не пішов на користь. Ті самі кволі, нерішучі рухи. Та сама кадрова перетасовка тієї самої колоди карт. У всьому! По всій владній вертикалі! Влада робить імітацію турботи за народ. Вона не бачить росту народу, його незадоволення.

Ну ж бо, друзі, сміливіше відкладайте песимізм, об’єднуйтеся в громадські організації, реєструйте їх і дійте у всіх напрямках, повертаймо нашу традиційну українську демократію. Ми повинні розбудовувати нашу Україну. Бо ми з вами, незалежно від національного походження, українці. Україна понад усе!

Ми повинні контролювати владу на всіх рівнях, підштовхувати її діяти прозоро на користь народу і державі. Влада повинна радитися з народом, а не ставити його перед фактом.

Пам'ятаймо Миколу Міхновського: «Ніхто нам українцям державу не збудує, якщо ми самі її не збудуємо, і ніхто нас нацією не зробить, якщо ми самі не захочемо єю бути».

Уявляю, скільки прокльонів, бруду поллється на мою голову після друку цих роздумів. Я на це не звертаю уваги, але зарубіть собі на носі, недруги України: «Собаки гавкають, а караван рухається вперед!». Я розумію вашу мету – посіяти недовіру до патріотів України, скомпрометувати нас. Не вийде! Ми не безпам'ятні манкурти, і живемо ми не в російській колонії, а в Україні. Ми повертаємо свою історичну пам'ять, своїх героїв, свою гідність.

Раджу – припиніть копирсатися у моєму особистому житті. Не поводьте себе непорядно! Включайтеся в дискусію по суті. Але на кілька ваших закидів я відповім, не для вас, а для тих, хто мене не знає.

Я ніколи не була членом КПРС! Не вважаю це своєю заслугою, просто Бог одвів.

У рідне місто я повернулася у 1978 році – на початку правління присланого партійного діяча Олега Леонова.

Як режисер і актриса мала добрий голос і дикцію. Тому і я, і мій покійний брат Владислав, теж режисер за фахом, як і кращі наші самодіяльні актори, ми були зобов’язані стояти під час парадів на трибуні і вести репортаж на зразок: «К трибуне приближается трудовой коллектив Красноармейской швейфабрики. В первых рядах…» і далі. А от честь вигукувати гасло: «Слава КПСС!» надавалася виключно III секретарю з ідеології. Робіть висновки, розумні люди, чому за 25 років юридичної державності України у нашому місті, як і на всьому Донбасі, правили і правлять люди з досвідом і психологією совків. Може тому, незважаючи на виснажливу боротьбу патріотів, 10 років немає у місті пам’ятника Тарасу Шевченку – символу України. Надіюсь, що буде.

За мої друковані роботи мені не платять. І грошей я не від кого не беру, бо не хочу бути залежною.

Так, я українка. Донька моя живе з 1998 року в Ізраїлі. Це її вибір. Але ж я живу тут зі своїм народом. На своїй землі. Тут помру і тут мене поховають. Так що, не ворушіть цю тему. Це моя доля, моє життя.

Може ви пригадаєте, як я з 5-ого класу в дитячому хорі із завзяттям співала: «День ото дня все краше, сила страны растет. Верной дорогой партия наша нас к коммунизму ведет!»?», - рассуждает Светлана Гавриленко.

«Слухайте, люди-аноніми, мені за вас соромно, відкиньте совкові прийоми. Якщо можете, дискутуйте доказово на тему, по суті, нехай і анонімно: «Переяславська рада. Україно-московський договір 1654 р. і його наслідки для України». А захисники України, які гріють мені душу, і яких стає все більше, будуть надавати докази московської ідеологічної брехні.

Слава Україні!», - резюмирует методист.          

Изложение
(0 оценок)
Актуальность
(0 оценок)
Автор
(0 оценок)

Отзывы и комментарии

Написать отзыв
Написать комментарий

Отзыв - это мнение или оценка людей, которые хотят передать опыт или впечатления другим пользователями нашего сайта с обязательной аргументацией оставленного отзыва.
 
Ваш отзыв поможет многим принять правильное решение

. Пожалуйста, используйте форму отзывов для оценок и рецензий, для вопросов и обсуждений - используйте форму комментариев, а не отзывов

Не допускается: использование ненормативной лексики, угроз или оскорблений; непосредственное сравнение с другими конкурирующими компаниями; безосновательные заявления, оскорбляющие деятельность компании и/или ее услуги; размещение ссылок на сторонние интернет-ресурсы; реклама и самореклама.

Введите email:
Ваш e-mail не будет показываться на сайте
или Авторизуйтесь , для написания отзыва
Изложение
0/12
Актуальность
0/12
Автор
0/12
Отзыв:
Загрузить фото:
Выбрать

Комментарии предназначены для общения, обсуждения и выяснения интересующих вопросов. Для оценок и рецензии используйте форму отзывов

Ответственный за раздел
Анна Денисенко
Доброго времени суток, уважаемые читатели!
Просим обращаться к редакции сайта с интересующими Вас вопросами. Нам важно знать именно Ваше мнение. Мы работаем для Вас!!!
066-654-64-64
Skype: denisenko_anna25