Спецпроект
11:00, 22 травня 2016 р.
«Назустріч 25-річчю Незалежності України»: «Родной край» для украинца — это Украина, - Левко Лукьяненко
Спецпроект
24 августа наша страна отпразднует 25-ую годовщину Независимости Украины. Исходя из этого, по инициативе лектора-методиста Центра «Українознавство» Светланы Гавриленко, сайт «06239.com.ua» продолжает проект «Назустріч 25-річчю Незалежності України», в котором, в частности будут раскрыты тайны "Маршала Жукова в геноциде украинцев во II-ой мировой войне", описанные Левком Лукьяненко
Служіння ідеї незалежності України — найважливіший критерій для поцінування діяльності й усього життєвого шляху кожного українця і кожної українки...
Левко Лук'яненко
В продолжение повествования о том, какую именно роль украинцы сыграли во Второй мировой войне, и как это было "оценено" маршалом Жуковым, а также как была переписана история Украины Светланой Гавриленко приводится фрагмент книги Левка Лукьяненко "Маршал Жуков і українці у II-й світовій війні":
"Генерал Іщенко надрукував 28 серпня 1998 року в газеті «Киевские новости» (№33) довгу статтю під назвою «Чем гордится пан Лукьяненко?» з прославленням маршала Жукова та звинуваченням мене у брехні.
Звинувачення у брехні носить точнісінько такий самий характер, що й колишні чекістські звинувачення всіх націоналістів і дисидентів у наклепах на совітську дійсність. Наклепами тоді були слова про те, що в СРСР виборча система не демократична, що совітська конституція не демократична, що конституція затвердила диктатуру комуністичної партії, що на Заході громадяни користуються ширшими правами, аніж громадяни СРСР, що в капіталістичних країнах трудящі живуть заможніше, ніж в Совітському Союзі і т. ін. і т. под. — усе це були наклепи на совітську дійсність, і за ці наклепи судили до 7 років концтаборів та 5 років заслання.
Називати правду життя наклепом, а свою брехню правдою — це звичайнісінька комуністична безсовісність. У добу Совітського Союзу за такою вивернутою логікою стояла сила комуністичної диктатури з її чекістами й в'язницями. Страх перед тюрмою примушував багатьох, хто потрапляв до їхніх рук, услід за чекістами називати правду брехнею, а брехню — правдою. Слабких духом можна зрозуміти: під тиском загрози піти в тюрму вони, наступаючи на горло власній совісті, починали чорне називати білим і біле — чорним. Це — в кабінеті слідчого за ґратами. Генерал Іщенко в такому дусі веде мову не в чекістському кабінеті, а в незалежній Україні й у демократичному суспільстві, де немає жодної підстави боятися чорне називати чорним і біле — білим.
Коли б Іщенко був винятковим екземпляром, то не варто було б витрачати час на спростування його чеїсістськоподібних звинувачень у наклепах. Та справа значно гірша: абсолютна більшість народу нашого не
дуже-то подолала імперську комуністичну ідейну облуду і ще вірить у брехливі міфи. Ось приклад з Харкова. Там міська влада ухвалила постанову про встановлення в місті пам'ятника Г. Жукову. Отже, і на восьмому році незалежності громадяни України перебувають у полоні колишніх проросійських пропагандистських міфів. Прагнення розвіяти цей туман і дати українцям історичну правду і спонукало мене написати цю брошуру.
Перше видання викликало великий читацький попит. У кількох містах виникло бажання самим її множити. Читачі звертаються до мене з пропозицією розширити дослідження. Навряд чи я буду це робити, однаково брошура не може замінити ґрунтовну історичну працю.
А в цьому, другому, виданні дещо відредаговано передмову, зроблено стилістичні правки та деякі уточнення.
Подані далі разючі факти з російських документальних джерел незаперечно свідчать про злочинну роль як Жукова, так і всієї людожерної імперської комуністичної системи. Ці факти злочинів наводжу переважно за свідченнями широко відомих у Росії військових та державних діячів колишнього Союзу, серед яких і головний маршал авіації А.С. Голованов — колишній безпосередній начальник Федора Іщенка (який, напевне, вручав йому генеральські погони); і колишній народний комісар внутрішніх справ УРСР, зам. міністра внутрішніх справ СРСР, заступник міністра державної безпеки СРСР, начальник Уп: равління урядової охорони, особистий охоронець Сталіна генерал-лейтенант B.C. Рясной — безпосередній виконавець злочинного, цілком таємного наказу, написаного Берією та Жуковим, про виселення з території України всіх українців, які проживали на окупованій німцями території, та про таємний контроль «особих отделов НКВД» за всіма без винятку військовими-українцями, родичі яких були під окупацією. Серед піднадзорних, безсумнівно, був би і сам Іщенко. Свідками комуністичних злочинів та подій Другої світової війни виступають і її учасники — відомі російські письменники Віктор Астаф'єв, Вячеслав Кондратьев та багато інших росіян, про що і буде йти мова далі. Можливо, і всіх їх, як і мене, генерал Федір Іщенко зарахує до «ненавидящих все российское», звинуватить в «очернении полководца Жукова»?
На кожному кроці у Верховній Раді та інших зібраннях поважних людей чути: ось виведемо економіку з кризи, з'являться гроші і держава зможе розширити видання українських книжок, тоді зупинимо наступ русифікації, здобудемо почуття національної гордості й візьмемося за українізацію України.
З такої логіки витікає, що, аби українці відчули у своїх' душах національну гордість, необхідно, щоб в Україні добре запрацювали промисловість і сільське господарство, щоб бюджету стало достатньо для повного забезпечення потреб державних установ, міліції, армії, науки, освіти й культури, української телевізії, радіо й друкованої продукції. Доки цього немає, то яка там у біса національна гордість?!
Агов, люди добрі! Ачей же між ковбасою за 2.20 і почуттям гордості немає прямо пропорційної залежності. Ви думаєте, що ті галичани й волиняни, яких почуття національної гордості вело в бій за волю України у час Другої світової війни і аж до середини 50-х років, жили вельми заможно? Якби ж то так! Командир Тернопільської військової округи УПА Омелько Польовий розповідав мені в Сосновському концтаборі жартівливу суперечку двох сотенних, яких у лісі звели докупи: галичанина й волиняка.
— Мій тереновий господарчий, — пишається галичанин, — найкращий в окрузі. Он поглянь, як мою сотню доглядає: всі добре вдягнуті, взуті, навіть білизну часто міняє, щоб воші не завелися.
— Е... — каже волиняк, — побачу, що буде з твоєю сотнею, коли відірвешся від постійної бази, на що самі твої стрільці здатні — та вони дірки на рукаві не вміють залатати і блоху не зловлять.
— В іншому галицькому терені сотню зустріне інший господарчий і там догляне її — ми горді з нашої організованості.
— А як вас спрямують кудись на Житомирщину, як там доглядатимете себе? А мої волиняки винахідливі й живущі, мов лісові чорти! Я, бувало, візьму босу сотню, зажену в ліс, за годину з лісу виходять усі взуті: самі сплели собі личаки — оце вояки!
Іншим разом один бойко розповідав про своє життя в горах. Бідували, каже, страшенно, краще не згадувати, їсти нічого. Одна квасоля. І то частіше з водою, аніж з олією. Шматкові хліба раді були, а як бувало з молоком — то зовсім свято. А всі йшли воювати за самостійну Україну. Свій край і гори — оце і все їхнє добро. Любили його дуже. І йшли у підпілля, щоб боронити від загарбників.
А теперечки он як героїчно чеченці воюють! А що вони, заможно живуть?
Тож, коли вам кажуть: «Голодній людині не до політики», — не вірте цьому!
Навпаки, голодній людині якраз до політики — вона мусить уважно приглядатися до тих, хто її обікрав. Мусить втямити, хто винен, що на найкращій у світі землі вона бідна, і яким це таким дивом усього за кілька років з'явилася зграя чужомовних мільйонерів, які дозволяють собі зухвало оплачувати дорогих іноземних артистів у найбільших палацах столиці. Мусять зрозуміти коріння кривди.
Історія допомагає зрозуміти, хто за Україну, а хто — проти неї, хто прагне Україні добра, а хто — наживається на пограбуванні її народу.
Ні, національна свідомість походить не від достатків, вона походить від любові до свого діда-прадіда, до своєї нації та до рідної землі. А щоб любов наповнювалася більшим змістом, треба знати національну історію. Прагнучи прислужитися тобі, дорогий земляче, я й подаю до твоїх рук це, трохи збільшене, третє видання брошури.
Лютий 2000 року
ЧИМ НЕ СЛІД ГОРДИТИСЯ ГЕНЕРАЛОВІ ІЩЕНКУ
(Знову про біль України у Другій світовій війні)
Читав і перечитував ще і ще раз Ваш, Федоре Іщенко, відгук на мій лист Президентові Кучмі й не зміг залишити його без відповіді. І не так мене непокоїла заподіяна Вами особиста образа голослівними звинуваченнями в наклепах та «в потоках лжи и клеветы» тощо, як обурило навмисне спотворення Вами історичної правди про перебіг подій Другої світової війни та свідоме поширення Вами дезінформації про кровожерливе ставлення комуністичної влади до вартості людського життя вцілому та до українського народу зокрема. Я не думаю, що Ви цього не знали взагалі, пройшовши такий довгий життєвий шлях, і вперше чуєте про це від мене, але Ви навмисне відмовляєтеся сприймати правду, бо Вам особисто правда невигідна — Вам і так добре живеться. І все-таки, Вам і таким, як Ви, нагадаю історичну правду наведеними далі фактами. На цей раз вустами самих росіян — щоб уникнути Ваших абсурдних звинувачень у неповазі до них. Я глибоко шаную кращих представників російського народу, зокрема таких, як Сахаров, Ковальов, Астаф'єв, які, на відміну від Вас, етнічного українця, із глибокою повагою ставились і ставляться до державницьких прагнень українського народу. Можливо, Віктор Астаф'єв, якого я цитую далі, — до речі, один з друзів українського письменника Олеся Гончара (теж, за Вашими мірками, «свідомого самостійника», тобто націоналіста), — буде для Вас авторитетом у поглядах на злочинну роль комуністичної партії та на непомірну ціну жертв війни?
Мене прикро вразила та ворожість і ненависть, із якою Ви ставитесь і до мене, і до інших, як Ви іронізуєте, «національно-свідомих», до тих, хто боровся і бореться за свободу, добробут та державність українського народу. Ви до колишніх своїх ворогів — німців, проти яких воювали, ставитесь нині з більшою терпимістю (якщо не з любов'ю), бо ж приймаєте від них, переможених, гуманітарну допомогу для ветеранів, для вас — переможців,), ніж до своїх братів за кров'ю — українців, включаючи тих же бандерівців, що самовіддано боролися проти коричневого та червоного фашизму. Чи не пора вже Вам, нарешті, припинити цю негідну і безглузду війну проти власного народу, навіяну Вам імперсько-російським дурманом, припинити готувати йому нове колоніальне московське ярмо?
Хоча Ви і рядитеся в шати захисника інтересів ветеранів та жертв війни, але по суті Ваша позиція — вдумайтесь лише в це! — в наш нелегкий час нестатків і розбрату звучить як глум над пам'яттю мільйонів загиблих від штучних голодоморів та терору коричневого і червоного фашизму.
Ви запитуєте: «Чем гордится пан Лукьяненко?».
Відповідаю Вам.
У нас із Вами діаметрально протилежні поняття критеріїв патріотичних та морально-етичних цінностей. Ви під впливом імперської облуди вважали і вважаєте своїм обов'язком служити злочинній шовіністичній імперії, яка винищувала і намагається винищувати понині український народ, я ж вважав і вважаю своїм обов'язком всіляко боротися проти неї і не дати загинути Україні.
Зрештою кожен з нас отримав від комуністичної системи винагороду: Ви — генеральські лампаси і теплі посади, я — смертний вирок, довгі роки ув'язнення. Але вважаю, і, напевне, не я один, що прожив своє життя недаремно, бо чесно служив своїй українській нації.
А Вам чим гордитись?
Думаю, що Ви мали б відчувати лише пекучий сором і почуття вини за роки, прожиті задля чужих, ворожих рідному народу інтересів. І мені просто жаль Вас як людину обдурену та ошукану. І Вам слід було б, нарешті, спокутувати вину перед своїм власним народом.
Ви перераховуєте свої великі військові подвиги в час війни і підсумовуєте: «Так что имею, по крайней мере, моральное право разобраться в вопросе: кто истинный патриот страны нашей?».
У тому-то і різниця між нами, що для Вас «наша страна» — Совітський Союз, а для мене — моя рідна земля, Україна. Ви — патріот комуністичної імперії і Совітського Союзу, а я — патріот України. Я подолав комуністичну облуду і побачив за нею давній традиційний хижий російський імперіалізм. Ви ж цієї облуди не подолали і досі тінь від речей сприймаєте за самі речі.
Я не маю сумніву, що Ви були добрим воїном і вміло воювали (бо Ви ж все-таки з українського роду!), та воювали не за рідний край, а за його ката. І я Вам кажу це так, як Шевченко сказав понад сто років тому своєму знайомому Якову Бальмену:
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелося пролить
Кров добру, не чорну.
І Ви проливали кров добру, вкраїнську не за Батьківщину, від якої відцуралися, не за Україну, а за її ката!
Ви не з тих генералів-українців, хто прозрів, як, наприклад, Петро Григоренко, і став на шлях захисту демократії й незалежності України. Ви з тих, хто й досі перебуває під впливом російського комуністичного дурману. Шкода. Бо Ви не помічаєте, як спотворила Вашу свідомість комуністична пропаганда, Ви не бачите, яку величезну жертву примусили Вас скласти на «алтарь советского отечества» — відмовитися від ідейного багатства світу і прийняти лиш одну злочинну комуністичну імперську ідеологію. Шкода, що Ви й досі неспроможні бачити розмаїття світу, а дивитися на все крізь одні червоні московські окуляри.
У Вас відібрали батьківську рідну мову і вклали чужу. Разом із чужою мовою Вам вклали чужі моральні поняття, чужі погляди на природу й людей, чужу, ворожу українству ідеологію. Вам здається, що Ви залишилися тим Іщенком, якими були Ваші батьки, діди і прадіди. Насправді ж, з чужою мовою та ідеологією до Вас прийшов і чужий дух. Ви, напевне, вважаєте себе освіченим чоловіком, і, як генерал, мали б становити частину української військової еліти, що відчуває у своїх жилах козацьку кров і прагне зміцнювати становище свого рідного українського народу поміж інших народів світу. Ви не це робили. Прийнявши чужу мову та ідеологію, Ви порвали духовний зв'язок з українством. Відійшовши від великих виразників українського національного духу: Наливайка, Хмельницького, Шевченка, Франка, Л. Українки, М. Грушевського, Ви пішли в лоно іншого, ворожого українству середовища, інших політичних цілей. Вони так поволі входили у Вашу душу, що Ви навіть не помітили, що вони суперечать ідеалам і політичним цілям української нації, українській національній культурі. Чуже Вам стало своїм, своє, батьківське, Вам стало чужим!
І Ви ось кажете (чужою мовою): «... на полях Великой Отечественной Войны...». Друга світова війна, як відомо, почалася 1 вересня 1939 року. За чотири з половиною місяці до того Угорщина з допомогою Німеччини розбила Карпатську Україну. На підставі договору Молотова-Рібентропа 24 серпня 1939 року Совітський Союз — ваше Отечество — захопив частину Польщі, потім напав на Фінляндію, у червні 1940 року напав на Румунію, 3-6 серпня 1940 року окупував Естонію, Латвію, Литву. Для Вас це все не пряма імперіалістична агресія, а «поля Отечественной войны»? Ви пишете: «защитников Отечества», «... вызволяя Отечество...» Таким чином, для Вас Батьківщина — Союз РСР. Це імперське тлумачення поняття Батьківщини. Нормально, як прийнято у світі, Батьківщина — це край, земля, країна твоїх батьків, твоєї нації; річки, води, небо й сонце твого рідного народу; це пісні й історія життя твоїх діда-прадіда й далеких пращурів. Та навіть марксист Плеханов визначав батьківщину як країну твого народу, а не територію в межах державних кордонів. А якщо йти за Вашим розумінням батьківщини, то Вашою батьківщиною є і мусульманський Татарстан, і далека буддистська "рува. Та що ж спільного Ви маєте з ними? Отже, Ви за походженням і за кров'ю — українець, а за мовою, мисленням, світоглядом не українець, а совітська людина (Homo Soveticus). І всі Ваші подальші слова походять якраз з цього мислення — нелогічного, абсурдного, імперського. Ось Ви, звертаючись до мене, пишете: «Какое кощунство так оскорблять миллионы людей, которые не жалели своих жизней, вызволяя Отечество от фашистского нашествия. Не мифическую «империю» они защищали, а свой родной край от чужеземных завоевателей».
«Родной край» для українця — це Україна. Україна як країна зі своєю територією і населенням має свої національні інтереси. Суть національних інтересів українців, як і будь-якої іншої нації світу, полягає в продовженні свого існування за допомогою збереження своєї території та створення на ній умов для продовження життя своєї української нації.
Як свідчить світова практика та факт існування й діяльності Організації Об'єднаних Націй, такі умови забезпечує державний суверенітет, державна незалежність нації. Всім членам ООН незалежність видається за найбільшу цінність; і вони її бережуть як найбільше національне благо. Для нас, українців, незалежність повинна бути також найбільшим національним благом. З такої, прийнятої в ООН і в цілому світі, позиції, незалежність України є самодостатньою цінністю її громадян, і зазіхання на неї чи з боку німецького фашизму, чи з боку російського шовінізму — це однаково антиукраїнське зло. А це означає, що служіння ідеї незалежності України — найважливіший критерій для поцінування діяльності й усього життєвого шляху кожного українця і кожної українки".
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
17:27
Вчора
10:15
Вчора
ТОП новини
Спецтема
live comments feed...